Самотні генії. Як Стінг, Гебріел і Рід пішли — і перемогли

Тріо "The Police" — басист і вокаліст Стінг, гітарист Енді Саммерс і барабанщик Стюарт Коупленд — було унікальним колективом. Вони зібралися наприкінці сімдесятих, у розпал панку, тому гурт так чи інакше був частиною панк-сцени – але жодними панками в музичному сенсі "The Police" ніколи не були. Так, відкриваючий номер першого альбому гурту "Outlandos d'Amour", трек "Next to You", можна було назвати "панківським", але цілком загальноприйнятий текст про те, як хлопець хоче бути поруч із дівчиною і дуже прилипливий приспів з головою видавали в музикантах першокласних авторів поп-продукції. Насамперед це стосувалося Стінга.

На тому ж альбомі можна було почути і пісню Roxanne — перший справжній шедевр басиста гурту. Стінг написав цю несамовиту річ у жовтні 1977-го року, коли "The Police" виступали у Франції. Ще нікому не відому групу поселили у не найбільш фешенебельному готелі, а точніше практично в нічліжці – і Стінг написав пісню, спостерігаючи за повіями під вікнами. У фойє готелю висіла афіша спектаклю "Сірано де Бержерак" — звідти Стінг запозичив ім'я для героїні своєї пісні, першого хіта The Police.

З 1978 по 1983 рік група записала п'ять чудових платівок, примудряючись кожну з них робити кращою і цікавішою за попередню, експериментуючи зі стилями, впливами, формою і просто набором інструментів. На кожному з цих альбомів (автором практично всього матеріалу, за рідкісним винятком, був Стінг) в обов'язковому порядку було як мінімум два-три стовідсоткові хіти — ще один шедевр Стінга Message in the Bottle, Walking On the Moon, Don't Stand So Close to Me і багато, багато інших. При цьому деякі з цих платівок, наприклад, альбом 1980-го року "Zenyatta Mondatta", були записані в жахливому поспіху і під відчутним тиском буквально за місяць.

Але сварки та суперечки між учасниками групи ставали все інтенсивнішими – непростими стосунками всередині колективу взагалі славляться великі тріо, від "Cream" до "The Jimi Hendrix Experience". Дійшло до того, що коли The Police працювали над своїм фінальним альбомом Synchronicity у студії AIR, кожен із музикантів записував свої партії в окремому приміщенні – і робилося це не лише для "ще більш якісного звуку".

Та платівка, що вийшла в червні 1983-го року, стала найуспішнішим записом групи, розійшлася дивовижним тиражем і навіть нарешті зайняла місце Майкла Джексона на вершині американського хіт-параду — той затримався там зі своїм "Триллером". Але учасники The Police продовжували з'ясовувати стосунки. Наприклад, гітариста Енді Саммерса, прекрасного музиканта зі своєю суто індивідуальною манерою, відомого ще у шістдесятих, засмучував той факт, що він і барабанщик Коупленд, по суті, перетворилися просто на безликих акомпаніаторів співака, який виконує поп-пісні – маючи на увазі, звичайно ж, Стінга.

У підсумку, не дивлячись на повсюдний успіх "Synchronicity" (серед номерів альбому, крім чергового бездоганного хіта Стінга "Every Breath You Take", можна було почути і вкрай істеричний трек Саммерса під назвою "Mother", що дивом потрапив на цю в іншому ідеальну поп-платівку) у 1984-му музиканти вирішили розпрощатися. Принаймні на якийсь час.

Сон про блакитних черепашок

Стінг не гаяв часу. Уже у листопаді того ж року музикант почав записувати свій перший сольний альбом – за допомогою гурту переважно джазових музикантів. Так, джаз був давньою, ще юнацькою любов'ю Стінга — і однією з його найулюбленіших платівок був запис "Porgy and Bess" Майлса Девіса 1959-го року. І що? Тепер на басу у Стінга грав Дерріл Джонс із групи Девіса, великого джазмена – сам Стінг переключився на гітару. Ще новий сольний виконавець у складі групи акомпаніаторів міг похвалитися прекрасним клавішником Кенні Керклендом, джазовим саксофоністом Бренфордом Марсалісом і барабанщиком Омаром Хакімом, який грав у джаз-роковій групі "Weather Report".

Ні, Стінг не почав грати раптом джазову музику – але у багатьох його нових піснях чи хоча б у їхніх аранжуваннях виразно відчувався легкий джазовий аромат. Чи міг Стінг досягти такого звучання в The Police? У жодному разі – і Саммерс, і Коупленд були надто яскравими музикантами, кожен зі своїм власним почерком.

Ну а щодо милої інструментальної замальовки "The Dream of The Blue Turtles" ("Сон про блакитних черепашок"), що дала назву всьому альбому — то саме вона могла стати джазовим стандартом, якщо була б написана на півстоліття раніше. Що ж означали ці черепахи блакитного кольору? Просто одного разу вночі Стінгу наснився настільки дивний сон – і він не міг не надихнути.

Платівка вийшла, мала успіх, Стінг вирушив у сольний тур (про підготовку до перших сольних концертів існує чудовий документальний фільм "Bring on the Night" 1986-го року) — і зрозумів, що публіка любить і приймає його і без двох інших блондинів з "The Police". Звісно, це був лише початок.

Другий сольний альбом Стінга 1987-го року, платівка "Nothing Like the Sun", відрізнялася гладким, як шовк, саундом (на який, знову-таки, не були б здатні "The Police") і хітами, які могли сподобатися будь-якій аудиторії – навіть дуже далекій від рок-музики. Насамперед це стосується балади "Fragile" — пісні-мрії будь-якого поп-композитора. Стінг довів свою спроможність як сольного артиста на всі сто відсотків.

Дев'яності почалися для нього на високій ноті – альбом "The Soul Cages" був сповнений важких і похмурих роздумів Стінга про смерть батька і звучав дещо жорсткіше, ніж попередні роботи. Тим не менш, навіть у таких умовах музикант примудрявся ставити на чільне місце альбому поп-хіти, які могли тижнями не виходити з голови у всього людства – у цьому випадку це "All This Time" і "Mad About You". Наприкінці того десятиліття, восени 1999-го, вийшов диск "Brand New Day". Другим треком на ньому була пісня Desert Rose — весь наступний рік вона звучала буквально звідусіль.

У двадцять першому столітті Стінг міг дозволити собі все — записувати альбоми зі старовинною лютневою музикою (платівка "Songs from the Labyrinth"), збірки різдвяних пісень (до речі, альбом "If On a Winter's Night" вийшов одним з найкращих у цьому особливому жанрі) або навіть складати мюзікли, надихаючись дитинством, проведеним на суднобудівній верфі Воллсенда (супутній альбом — "The Last Ship"). А ще у 2007-му році Стінг зміг собі дозволити знову зібрати "The Police" і вирушити з Енді Саммерсом та Стюартом Коуплендом у дворічний світовий тур.

Пітер Гебріел

У першій половині сімдесятих років Пітер Гебріел був фронтменом і автором більшості текстів групи "Genesis" — одного зі стовпів прог-року. Прогресивний рок – жанр вкрай складний для сприйняття непідготовленого слухача, оскільки його представники самі насамперед надихалися не, наприклад, Чаком Беррі, а класичними композиторами та химерними джазовими експериментами.

Але "Genesis" не робили свою музику складною просто заради складності – вже через кілька прослуховувань переконлива краса таких композицій, як "The Musical Box" або "Supper's Ready", розкривалася перед слухачем повною мірою.

Так, Пітер Гебріел був вокалістом гурту з дуже незвичайним тембром голосу та втіленням поняття "фронтмен" — саме на ньому затримувався погляд відвідувачів концертів "Genesis". Погляд було важко відвести. Пітер міг вийти на сцену, наприклад, у костюмі капусти – що дивніше, то краще. Це була ексцентрика особливого роду — одного разу Гебріел запозичив червону сукню своєї дружини і натягнув штучну лисячу голову. Виглядало ефектно – тим більше, що це нагадувало обкладинку платівки гурту "Foxtrot" 1972-го року.

Після цього альбому "Genesis" випустили ще дві платівки з Гебріелом – під час запису останньої з них, найдивовижнішого подвійного альбому The Lamb Lies Down On Broadway, і почалися проблеми.

Згадана дружина Пітера Джилл була вагітна, вагітність проходила важко — і Гебріел буквально розривався між "Genesis" та дружиною. Решта музикантів, тим часом, не висловлювала особливого співчуття та розуміння — як здавалося Пітеру. Навпаки, Гебріел змушений був вислуховувати претензії з приводу того, що тексти для альбому не були написані вчасно, та й у творенні музики Пітер брав менше участі, ніж зазвичай.

Як би там не було, наприкінці туру на підтримку альбому Гебріел оголосив про те, що йде з групи — місце біля мікрофона зайняв барабанщик Філ Коллінз, ну а сам Пітер на кілька років зник з поля зору. У 1977 році нарешті вийшов його дебютний сольний альбом "Peter Gabriel", центральним номером якого була оманливо проста і драматична пісня "Solsbury Hill". Пітер написав її, переживши, за його словами, особливий духовний досвід, піднявшись на вершину Солсбері-Хілл, відомого пагорба в графстві Сомерсет. "Genesis" на той час таких ефектних пісень уже не писали.

Наступні три альбоми Пітера теж носили навмисне скромну назву "Peter Gabriel" — і третій з них, випущений 1980 року, був справжньою подією. Унікальний звук ударних, нервова і параноїдальна атмосфера, чинити опір якій слухач не мав сил, голос Гебріела, що зривався на крик, – і при цьому головною чеснотою альбому залишалися прекрасні пісні, деякі з яких навіть ставали хітами ("Games Without Frontiers", заспівана разом з Кейт Буш). Ця музика знаходилася у просторі, розташованому на відстані світлових років від того, чим займався Пітер у "Genesis".

Потім, в середині вісімдесятих, з виходом платівки "So", Гебріел раптом став справжньою поп-зіркою, встигнувши при цьому записати приголомшливий інструментальний саундтрек з етнічною музикою для фільму Мартіна Скорсезе "Остання спокуса Христа". Пітер залишався би поп-зіркою і досі — якби частіше записував альбоми. Натомість він по праву є одним із найшанованіших музикантів нашого часу.

Лу Рід

У шістдесятих роках Лу Рід грав у групі The Velvet Underground — він же писав пісні. Група була більмом на оці навіть у контркультурників, тобто у хіпі, ну а такі пісні, як Лу, в той час не складав навіть Боб Ділан. Ці пісні були зовсім позбавлені ідеалізму — натомість добиралися до таких місць, де могли опинитися тільки дуже гарні письменники. Але це все ще був рок-н-рол – навіть якщо спів Лу та його катування гітари супроводжувалися альтом Джона Кейла.

"Вельвет Андеграунд" записали чотири альбоми – і якщо перші два були найрадикальнішими, то останні дві платівки, "The Velvet Underground" та "Loaded", виявилися значно м'якшими. Це було рішенням Лу, якому набридло животіти без грошей – але йому ж такий розклад дуже скоро теж почав діяти на нерви. Лу пішов із групи після запису "Loaded" — для того, щоб піти працювати у фірму батька і заробляти там сорок доларів на тиждень, сидячи за друкарською машинкою.

Його не вистачило надовго — Лу зірвався з місця і рвонув через океан, до Лондона, де підписав контракт із лейблом "RCA". Проте перший сольний альбом, записаний в Англії, комерційного успіху не мав – як і будь-яка платівка "Вельвет Андеграунд". Тоді Ріду прийшов на допомогу Девід Боуї, який вже ставав великою зіркою в образі Зіггі Стардаста – Боуї був великим шанувальником The Velvet Underground. У результаті, за допомогою Девіда та гітариста його гурту Міка Ронсона було записано класичний диск "Transformer" — саме тут можна було почути одну з найбільших балад усіх часів "Perfect Day" і перший справжній хіт Лу, пісню "Walk On The Wild Side".

Лу Рід помер у жовтні 2013 року – однією з його останніх робіт (не рахуючи спільного диска з "Металікою" "Lulu"), була платівка "The Raven", натхненна творчістю Едгара Аллана По. Таких тривожних і байдужих до смаку масової аудиторії платівок у шістдесяті не записували навіть "The Velvet Underground".