Нафтовий фактор Ірану. Що отримають США, Китай і Росія після війни на Близькому Сході

США, Близькій Схід і нафтова криза 1970-х

Нинішній історичний трек певним чином нагадує аналогічний відрізок подій у 1970-х рр. минулого століття. Так, у 1971 р. президент США Річард Ніксон відмовився від золотого стандарту долара, який тоді виступав як світовий фінансовий якір і механізм диверсифікації глобальних ризиків. Це супроводжувалося різким зростанням ціни на золото протягом десятиліття — з $40 до $800 за унцію.

Ще один фактор — це спершу низькі ціни на нафту, а потім різке зростання на фоні війни Судного дня (війна Ізраїлю з коаліцією арабських країн) у 1973 р. Арабські країни-члени ОПЕК використали нафту як політичну зброю у відповідь на підтримку Ізраїлю з боку США та деяких західних країн. Зокрема, король Саудівської Аравії Фейсал тоді запровадив ембарго на постачання саудівської нафти на світові ринки, що призвело до цінового шоку на цей ресурс і, зрештою, глобальної енергетичної кризи. Тоді ж король Фейсал почав встановлювати контроль і над ключовою нафтовою компанією країни Aramco.

Енергетична криза спровокувала в США галопуючу інфляцію, яка вимірювалася двозначними числами. А потім настала й так звана "рецесія Волкера", наймасштабніша в історії Америки після Великої депресії.

У 1970-х США втратили Індокитай: геополітична поразка у В'єтнамі, провал проектів у Камбоджі та Лаосі. Американці пішли з цього регіону, скорочуючи імперський периметр в індокитайському сегменті Євразії.

Наступне відродження США відбулося вже у 1980-х у вигляді дешевої нафти, зниження інфляції, рейганоміки та перемоги Америки в Холодній війні з СРСР, який розпався і перестав формувати альтернативний геополітичний полюс.

Бреттон-Вудська система та її валютна модель розпалася у 1970-х, а їй на зміну прийшла Ямайська валютна система з квазіринковими валютними курсами. Але по суті це був той самий сильний долар, що, як виявилося, привів США до деіндустріалізації, зміни структури ринку праці, негативного торговельного сальдо, глибокого дефіциту бюджету, зростання держборгу, втрати глобальної конкурентоспроможності низки американських товарів і лавиноподібного зростання негативного значення чистої інвестиційної позиції США. Сильний долар — це гіпертрофовані фінансові ринки та формат "Америка всім винна, бо всі хочуть купити долар".

Нові інтереси США і глобальна корекція долара

Сьогодні Дональд Трамп по суті запустив процес, аналогічний відмові від золотого стандарту. Тільки він відмовився від формату стандарту "глобального переоціненого долара" та іманентної цьому статусу функції "світової віри в долар". Починаючи з березня 2025 р. Індекс долара США знизився майже на 10% — зі 107 до 98,7 пункти. Паралельно і фондовий ринок перейшов у "боковий тренд": якщо взяти індекс S&P500, то за останні шість місяців він скоротився на 0,1%. Золото тим часом з березня 2025 р. зросло з $2800 до $3370 за тройську унцію.

Керівник ФРС Джером Пауелл, коментуючи паузу у зниженні базової ставки, знову заговорив про інфляцію. Хоча серед її причин він поки що не назвав енергетичний шок внаслідок зростання цін на нафту. На думку ФРС, зараз ключовий фактор інфляції — введення нової системи мит на імпортні товари. Хоча Пауелл вже говорить і про роль глобальної невизначеності.

По суті ми спостерігаємо другу у післявоєнній історії глобальну корекцію долара США як головного резервного активу світу. Так, долар падав і раніше, історія з євро взагалі розвивалася з точки нижче паритету. Але лише вдруге в історії це відбувається у вигляді "рукотворного" перезавантаження глобального статусу долара, який базувався раніше на золотому стандарті, а потім — на акті віри в цінність фіатної світової резервної валюти.

Як і в 1970-х рр., загальний пазл доповнює ситуація на Близькому Сході. З тією лише різницею, що тоді це була війна Судного дня коаліції арабських країн із Ізраїлем. А зараз — війна Ізраїлю (за підтримки США) та Ірану, яка ризикує перерости в екзистенційну.

Свої дії США, як і в 1970-ті, пояснюють раціональністю, національними інтересами та принципами реальної політики, яка йде врозріз із "політикою цінностей".

У 1970-х рр. США "пішли" з Індокитаю, зараз грають у "розмін нейтралітетами" з РФ на Близькому Сході.

На даному етапі Штати стоять перед вирішенням низки ключових завдань на Близькому Сході, тільки на відміну від ситуації пів століття тому, йдеться поки що про обмежену військову операцію Америки проти Ірану.

Отже, давайте поглянемо на економічне портфоліо цієї країни.

Економіка Ірану: ВВП, доходи і нафтовий козир

Населення — 90 млн осіб, ВВП за підсумками 2024 р. — трохи більш як $400 млрд (історичний максимум був у 2012 р. у понад $600 млрд). Цей показник утримує країну в третій десятці економік світового рейтингу, максимально близько до G20. Найбільший сектор економіки — третинний (послуги та торгівля) — 51% ВВП. Причому в рамках цього сектору значна частка припадає на нерухомість (14% ВВП), торгівлю та сектор дозвілля (12%), державні послуги (10%). Промисловість Ірану формує 16% ВВП, сировинний сектор (переважно нафта та газ) — 23%, а сільське господарство — 10%.

Іран — третя за ВВП мусульманська країна світу (поступається Саудівській Аравії та Туреччині, де ВВП становить $1 трлн та $1,11 трлн відповідно). Хоча, якщо в Туреччині співмірна із Іраном чисельність населення (85 млн проти 90 млн), то в Саудівській Аравії цей показник значно менший (33 млн), тобто дохід на душу населення в Ірані суттєво нижчий.

По суті зараз ВВП Ірану дорівнює валовому продукту Ізраїлю, але в даному випадку диспаритет у чисельності населення ще більший — приблизно 1:9, що демонструє неспівмірно вищий рівень життя ізраїльтян.

Але, крім економічного потенціалу, в Ірану є такий інструмент глобального впливу, як світовий ринок нафти.

У 2025 р. добовий видобуток нафти у світі становить близько 105 млн барелів. З них 20 млн бар., або близько 20%, надходить з країн Перської затоки.

При цьому сам Іран на глобальний ринок прямо суттєво не впливає: його видобуток обсягом 3,5 млн бар становить трохи більше як 3% світового. Цей обсяг може бути повністю компенсований навіть одним таким гравцем нафтового ринку, як Саудівська Аравія.

ОПЕК, ОПЕК+ і решта виробників сирої нафти, % світового видобутку

Але якщо буде перекрита Ормузька протока — то йтиметься вже про 20 млн бар. на добу, які вже ніхто на ринку не зможе компенсувати.

Нафтова математика: хто і як впливатиме на ціни

Орієнтовна кореляція між скороченням видобутку нафти та її здорожчанням приблизно така: -1 млн бар = +$2—3 в структурі ціні. Тобто втрата 20 млн бар. — це можливе зростання ціни на $40—60 за барель. Якщо взяти нинішній рівень цін у розмірі $75 за барель, то потенційно можемо отримати нафту від $115 до $135 за барель.

Нагадаємо, ціна на нафту в діапазоні від $120 до $140 за барель спостерігалася влітку 2008 р., напередодні Глобальної фінансової кризи (після настання якої, котирування впали до $65—70 за барель, переважно за рахунок скорочення споживання внаслідок рецесії у найбільших економіках світу — ЄС та США). 

Але вплив обсягу нафтовидобутку не настільки лінійний, як може здатися на перший погляд.

Висновок перший: ціна на нафту залежить від показників видобутку країн ОПЕК, переважно за рахунок їхньої спроможності швидко нарощувати та зменшувати обсяги нафтовидобутку. Наприклад, перевиробництво нафти на початку 1980-х рр. країнами ОПЕК призвело до низьких цін на нафту в світі.

Водночас майже немає сталої кореляції між обсягом добування нафти країнами, що не входять до ОПЕК, та світовими цінами. Мається на увазі, що скорочення обсягів видобутку в цих країнах збігалося як із періодами підвищення цін на нафту, так і з періодами зниження.

Насправді понад 50% валового нагромадження основного капіталу (ВНОК) у нафтовій галузі припадає не на країни ОПЕК, а на США. Причому в США значна частина цих інвестицій накопичена в "напівробочих" свердловинах, обсяг видобутку яких можна умовно подвоїти протягом досить нетривалого часу (ця стратегія була сформована ще за часів Холодної війни).

Додамо ще й стратегічний резерв нафти в США на рівні 400 млн бар., що дорівнює 60—70-денному імпорту сирої нафти в цю країну. До того ж більша частина імпорту нафти йде в Штати не з Перської затоки, а з Канади та Мексики. Тобто США більшою мірою, ніж ОПЕК, є модератором світового ринку нафти, і така ситуація склалася після завершення Другої світової війни.

Фактор протоки

Парламент Ірану попередньо схвалив перекриття Ормузської протоки, через яку проходить більша частина нафти країн Перської затоки. Тепер ухвалення остаточного рішення залежить від позиції верховного аятоли Ірану Хаменеї та керівництва Корпусу стражів ісламської революції (КСІР). Отже, які могли би бути наслідки перекриття Ормузької протоки?

З одного боку, можна пригадати ефект нафтового ембарго 1970-х зі зростанням цін на нафту у світі та глобальною двозначною світовою інфляцією. Але, на відміну від того періоду, зараз найбільше можуть постраждати Китай та Індія. Якщо ще в 2001 р. США та ЄС імпортували з країн Перської затоки 5 млн бар. нафти, то зараз трохи більш як 2 млн бар. (з яких США — менше мільйона). А Китай тоді купував менш як 1 млн бар., а сьогодні — 5,8 млн бар. Тобто ситуація майже симетрично змінилася.

Частка Перської затоки в імпорті сирої нафти та нафтові експортери з Перської затоки до США, ЄС і Китаю

Якщо раніше США посилали на Близькій Схід свої війська для захисту, наприклад, Кувейту та "модерували політичні режими" в регіоні і розміщували там свої військові бази, то зараз у контексті споживання нафти це мав би робити… Китай.

Але в Китаю інша геополітична стратегія та можливості.

Водночас заради менш як мільйона барелів нафти на добу США також втрачають стимули щодо ведення великої війни на Близькому Сході. В сухому залишку залишається лише опція захисту стратегічного партнера Америки — Ізраїлю.

Тобто це не та геополітична капіталізація, аби відправити на Близький Схід 500 тис. солдатів і витратити $2—3 трлн на велику війну з Іраном.

Отже, якщо перекриють Ормузьку протоку, то хто постраждає і хто виграє?

У нинішніх умовах блокада Ормузької протоки, якщо Іран на це зважиться, вдарить насамперед по його союзнику — Китаю. Але ситуація і тут не лінійна.

По-перше, якщо режим аятол в Ірані буде поставлений на екзистенційну межу, він може піти і на такий крок.

По-друге, Китай ніколи не мислив лінійно і веде зараз глобальну війну зі США мережево-центрично. Формально і під час Глобальної фінансової кризи 2008 р. та пандемії 2020-го Китай економічно постраждав. Тільки потім він зростав значно швидше за всіх інших і саму кризу пережив краще.

Китай взагалі йде у відрив під час воєн, пандемій та криз. Тому в рамках мережево-центричної глобальної війни йдеться не про те, аби самому нічого не втратити, а про те, щоб суперники втратили набагато більше.

Так, Китай постраждає від блокади Ормузької протоки, але вона спровокує глобальну інфляцію, зростання базової ставки ФРС і рецесію в США. І ще більша криза очікує на Євросоюз. А Китай знову піде у відрив. Тому що глобальна інфляція йому не страшна (інфлція там і так майже на нулі й періодично змінюється дефляцією через величезну пропозицію дешевих товарів), а дефіцит нафти Китай частково компенсує постачанням з РФ і Казахстану.

При цьому значно сильніше, ніж Китай, постраждає його геополітичне альтер-его — Індія, для якої блокада поставок з Близького Сходу стане катастрофою. А це вже на руку… Пакистану, нинішньому союзнику Китаю.

З іншого боку, високі ціни на нафту, дозволять Трампу згорнути Зелений курс демократів без зайвого спротиву з боку Конгресу та будуть сприяти відновленню інвестицій в нафтовий комплекс Америки, адже, як показує опитування нафтових компаній в США, для окупності нових проектів їм потрібна ціна на нафту на рівні $80—90 за барель.

А рецесія в США, якщо вона буде нетривалою, є значно кращою передумовою для структурної трансформації економіки в бік реіндустріалізації (як творча руйнація за Шумпетером) — тобто побудови тієї самої "трампономіки" на кшталт "рейганоміки" 1980-х, яка теж з’явилася після досить важкої рецесії та інфляції. А потім США зробить спробу здолати і свого найголовнішого противника — Китай, як колись СРСР…

Отже, кожна "сестра" отримає свій комплект "сережок". Тому блокада Ормузької протоки як останній аргумент у війні залишається на порядку денному. Однак, навіть якщо до цього не дійде — у виграші, зрозуміло, буде наш головний ворог.

Збагачення Росії

Для Росії поточна ситуація з світовими цінами на нафту досить сприятлива, адже це — додаткові нафтові доходи. Якщо напередодні цього витка конфлікту Ізраїлю з Іраном ціни на російську нафту опускались нижче встановленого санкціями прайскепу (цінової стелі у $60 за барель), то зараз світові котирування нафти сягали майже до $80 барель. Якби такі показники збереглися, то з урахуванням дисконту на російську нафту, це означало б ціни на нафту марки Urals на рівні $70 за барель.

Нещодавно ми писали про вплив нафтових цін на російський бюджет, зокрема згадували і про механізм "бюджетного правила" та формування спеціального російського Фонду національного добробуту. Все, що вище $69 за барель — йде на збільшення резервів РФ і зараз складається саме така ситуація. Хоча певним чином стримувати збільшення нафтових доходів РФ буде… зміцнення рубля.

Загалом РФ може розраховувати зараз мінімум на +$20 за барель на "тіньовій нафті" (яка продається в обхід санкцій) та +$10 за барель — за поставки, які підпадатимуть під санкції. Враховуючи обсяг нафтового експорту РФ у розмірі 4 млн бар. на добу — це додаткові $40—80 млн щодня, які ворог використає і на війну.

Що далі…

Загалом західні країни очікують, що нафтова криза в Перській затоці не продовжиться більше 90 днів (на такий термін розраховані нафтові резерви США), як і нафтові резервуари Китаю.

Але існує ризик, що нафтовий транзит в Перській затоці очікуватиме доля "зернового транзиту" у Чорному морі: блокування — угода про спеціальний режим за посередництва третіх країн (тієї ж Туреччини) — нова спроба блокування та автономний режим без будь-яких домовленостей. Але у підсумку — таки скорочення обсягів нафтової перевалки.